Venceremos! Вперше я почула це гасло на першій за моєї памʼяті – Помаранчевій – революції в Києві, в 2004 році. Щоправда, на барикадах Києва воно лунало як «Не всеремось!»: українська адаптація цього латиноамериканського революційного гасла містила в собі риси українського гумору, а водночас – влучно підхоплена співзвучність «venceremos» – «не всеремось» досить точно передає суть оригіналу. Трансформоване гасло з’явилось у пізньорадянський час, і хоч ця гра слів обертається навколо назви чилійської комуністичної пісні, протестний побут в Україні воно супроводжувало як заклик до боротьби за свободу саме від комуністичного спадку. Революції змінювали одна одну: Революція на граніті (1990), Помаранчева революція (2004), Революція гідності (2013-14), гасло ставало дедалі впізнаванішим.

Мені подобається впевненість, закладена в це гасло, воно наче запорука відваги. У мене, власне, не залишається сумнівів в перемозі, коли я бачу кількість жінок-військових в українській армії. Важко повірити, але їх близько 40 тисяч, і кожна з них змушена відчути себе в новій нетрадиційнй ролі, але це її добровільний вибір. Захоплюючись таким вибором, а одночасно стоячи перед невідомістю його наслідків, просто занотую в щоденнику кілька питань, які мене турбують і лишаються відкритими в цій нашій новій дійсності:

Який новий візерунок накладе війна на мирне життя жінки?

Як нова роль змінить її?

Як вплине це на її родину?

Як змінить ця нова роль становище жінки в суспільстві?