Європейський сервіз (2024-...)

Проєкт Олени Ковач за участі Магдалени Триби та Аннмарі Фрасколі - колективний проєкт художниць з України, Польщі та Швейцарії. “Європейський сервіз” транслює роздуми і передчуття художниць про стан Європи та розповідає про цінність спільноти в часи потрясінь. Це мистецький лист до старої Європи.

Експозиція складається з трьох частин: серії колажованих фотографій, керамічної site-specific інсталяції та відеодокументації перформансу. У ній відображені давні зацікавлення мисткинь вернакулярною фотографією, “знайденими речима” як свідками та оповідачами історій. Для розмови про стару Європу, овіяну міфами та солодким присмаком ідеалізації, обрано предмет, що втілює класову нерівність, приховує в собі міжкультурний діалог і є загальновідомим об’єктом святкового вжитку. Три різні медіуми по-своєму розкривають ключовий об’єкт виставки — столовий сервіз — який слугує як артефакт епохи та символ традицій, повсякденних практик і естетики минулих часів.

Сервіз ховає у собі красу, що вже зівʼяла, а може й примарилася, і більше не здатен нікого напувати зі своїх посудин. Сучасна Європа стикається з великою загрозою, нападом на правду, у якій минулі замилування не стають у поміч. Сервіз як певна конструкція світобудови – крихкий. 

Художниця запрошує до роздумів про сьогодення, що загострило межі спільного та окремого, близькості та відчуження. Як сервіз є набором окремих частин, що набувають сенсу лише у спільному ритуалі, так і творчий процес зводить мисткинь до спільного столу у жесті пошуку відповіді: як жити у час, коли основи загального порядку виявилися занадто крихкими? Спільнота в часи нестабільності працює як форма опору – через множинність голосів, здатність чути одне одного, ділитися досвідом і включати іншу людину у власний простір.

Кураторський текст — Марія Варлигіна, галерея «Башта»Краків.

Лист до Європи

Моя дорога бабуся, коли я відчуваю, що скучила за тобою я дістаю сімейні фотоальбоми, де є світлини з твого весілля і милуюсь тобою. В них так багато надії і безтурботності, що поки я переглядаю їх, мені здається, що все навколо стає ідеальним. Це заспокоює мене. Там де ти - краса, я роздивляюсь речі на фото і опиняюсь в світі твоїх прекрасних історій, деколи - у тій казці про викрадення царівни, яку везуть туди, де захід сонця і вона родить синів просто на березі океану. Але також пригадую твої розповіді про дітей, які народжувались у підвалах. Колись я думала, що діти у війну не народжуються. Ти пам'ятаєш ще ті історії? Скажи бабусю, якого кольору було тоді небо? Чи хмара, яка суне на нас вже має схожі відтінки? Ти завжди така розумна і завжди мене заспокоїш, скажи, чи ти також чуєш в повітрі звук наче десь розбивається скло? Пообіцяй мені, що коли світ почне розсипатись не тільки в наших передчуттях - ти пригадаєш як зміцнити твої стіни, і вчасно знайдеш безпечний притулок. А коли збліднуть фарби навколо і почується гуркіт - хочу, щоб ти пам'ятала, коли ми разом - ми врятуємось і відновимо всі скарби з твоїх фотоальбомів. Бережи себе. Нехай небо буде кольору мирного ранку.