Одного дня задзвонив мій товариш і схвильовано розповів, що просто зараз, на його очах в будинку, котрий був єврейським дитячим будинком в містечку Бохня під Краковом, де в 42му були розстріляні усі вихованці — замінюють старі вікна, ті самі вікна, крізь які виглядали ці діти і він не може лишити ці вікна просто на тротуарі. Через труднощі з транспортуванням і зберіганням їх довелось заховати в кількох місцях в Бохні просто неба. Коли я нарешті змогла дістатись Бохні, збереглась тільки частина вікон, що була розташована просто посеред поля. Мене вразило, що саме ця частина вікон лишилась неушкодженою саме там, де їх залишили, тому що Павло завбачливо обгорнув її брезентом з написом - “Не викидати — власність музею”

Память загорнута в обгортку — не викидати — власність музею спить в своїх сховищах — як працює вона з дна архіву — мені невідомо... Мені тільки відомо, що вона гасне і перестає нам нагадувати щось реальне. Ми втрачаємо її риси поки нам здається, що вона врятована, досліджена і відсортована у стелажах. Коли катастрофа повторюється ми спостерігаємо безпорадність захованої пам’яті, невже її оберігали тільки, щоб казати “Ніколи знову”. Трагедія приходить знову і має те саме страшне обличчя про яке нам розповідали.